Рейтинговые книги
Читем онлайн Сестри Річинські. (Книга перша) - Вильде Ирина

Шрифт:

-
+

Интервал:

-
+

Закладка:

Сделать
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 ... 164

Пригадуються повчальні слова Ірини Вільде нам, молодим, висловлені: «Ви поки що вмієте створювати настрій у своїх новелах. Але тільки тоді, як навчитеся виліплювати характери персонажів, матимете право називати себе прозаїками».

Коли вчитуєшся в цю книгу, постає запитання, звідки взялося в письменниці стільки сил і вміння, щоб так глибоко осмислити свій час.

Життєвий досвід? Так. Ірина Вільде любила жартома скаржитися своїм друзям на те, що надто багато часу витрачає на шукання дрібниць. Мала на увазі, певно, — олівця, ручки, записок, окулярів, та ми від себе додамо ще таку немаловажну «дрібницю»: на шукання художніх деталей.

Письменниця велику частину свого життя провела у роз'їздах. Я не раз задумувався: коли вона пише? Різні громадські доручення, зустрічі з читачами, подорожі у братні республіки і за кордон, пленуми творчих спілок, розмови з молодими письменниками, а ще ж і господиня, і мама… Для мене особисто не було дивиною, коли я зовсім випадково зустрічав Дарину Дмитрівну в провулках Мнихівки у Коломиї, де вона жила в 20-х — 30-х рр. після переїзду туди з Буковини батьківської родини (пізніше описала це місто в «Сестрах Річинських»), на вулиці Ольги Кобилянської в Чернівцях, над річкою Пістинькою в Карпатах або ж, запрошений на весілля до своєї рідні у прикарпатське село, заставав Ірину Вільде на почесному місці за весільним столом.

І з усіх усюдів приносила письменниця якесь підслухане мовне диво, рису живого характеру, готовий епізод, несподівану думку.

Так, безперечно — життєвий досвід. Та був у письменниці великий, найсильніший стимул до праці, який дав силу жінці підняти такий важкий пласт історії людського життя. Це любов до рідної землі.

«У моїй батьківщині колишуться по крутих польових доріжках навантажені хлібом вози. По досвітках скриплять колодязі, а вечорами линуть сині димочки до неба. В моїй батьківщині осінь ступає в червоних сап'янцях, заквітчана в соняшники й китиці винограду, підхмелена на весіллях, розспівана на толоках. У моїй батьківщині сонце сходить босоніж, оперезане бабиним літом, з червоною калиною у русявій голівці».

Так написала Ірина Вільде в етюді «Моїй Буковині» 1936 року. Закохана в рідний край, вона зуміла перенести цю любов до всього нашого народу, і це священне почуття стало для неї джерелом натхнення і працьовитості, бо без праці для народу любов стає пустопорожнім словом.

Характерною рисою творчої індивідуальності письменниці, рисою, яка допомагала їй створювати довкруж себе сприятливий для праці мікроклімат, було вміння дружити. Ірина Вільде завжди мала оточення, на яке впливала і серед якого визрівала сама. Мені пощастило бути протягом кількох десятків років її другом, і я весь час спостерігав, як вона дорожить вірністю в дружбі і як відчуття ліктя друга допомагає їй творити.

Добре пам'ятаю сердечне, гідне наслідування приятелювання Дарини Дмитрівни з набагато старшим від неї письменником Михайлом Яцковим, під безпосереднім впливом якого вона стала в 30-х роках автором десятка новел і повістей «Метелики на шпильках» та «Б'є восьма». Здається мені, що отой благородний дар — уміння мати довкола себе набагато молодших друзів — перейнятий якоюсь мірою від доброзичливого до молодих Яцкова… Те їх зворушливе взаємне звертання на «ти», постійний приклад доброзичливості старшого і спричинилось до того, що до Ірини Вільде йшли за порадою й товариською розмовою молодші друзі по перу: Дмитро Павличко і Роман Федорів, Ніна Бічуя й Дмитро Герасимчук, Юрій Коваль і Василь Стефак та багато інших різного віку письменників.

І кожен з них міг би написати про неї свої спогади. Дмитро Павличко, наприклад, згадав би, як Ірина Вільде під час однієї гострої дискусії назвала його, тодішнього початківця, надією української поезії, Роман Федорів — про зустріч з письменницею в Станіславі, коли вона на нараді молодих запримітила юного прозаїка і похвалила перші його оповідання. Я ж, як дорогоцінну реліквію, зберігаю її автограф на першій книзі п'ятитомника, подарованого мені на моїх сорок років:

«Може й таке бути, що ці книжки, Романе, переживуть моє й твоє життя. Хай тоді знають нащадки, що нас з тобою в'язала козацька приязнь — ніжна й сувора».

Наводжу ці слова не тільки тому, що дорогі мені, що їх писала Ірина Вільде, — вони влучно характеризують вдачу письменниці, яку не тільки можна було слухати, а й дозволялося гостро сперечатися з нею. Говорила ж вона не раз, що якби не постійні розмови й дискусії з молодими, то й не знати, як народились би з-під її пера останні оповідання. Думаю, що мала на увазі знамениті свої новели, зовсім сучасні за манерою. Що ж, Іван Франко називав себе «вічним учнем», а Ірина Вільде вийшла із школи Каменяра.

Нам хочеться збагнути секрети майстерності Ірини Вільде, а вона на наші роздуми коротко відповідає однією із своїх мініатюр: «Секрет майстерності полягає в тому, що секрету немає. Є просто талант».

Різні джерела, різні шляхи, різні причини становлення неповторної письменницької індивідуальності, а результат один: успішно складений екзамен перед історією.

Роман ІВАНИЧУК

СЕСТРИ РІЧИНСЬКІ

КНИГА ПЕРША

Історія діє грунтовно і проходить через багато фаз, коли несе в могилу застарілу форму життя. Остання фаза всесвітньої історичної форми — її комедія. Нащо так рухається історія? Для того, щоб людство, сміючись, розлучалося з своїм минулим.

КАРЛ МАРКС.

Багато людей було тієї думки, що опікуни Ладики силоміць випхнули Олену за богослова Річинського. Але то не було так. Вони, правда, намовляли її до цього шлюбу й щиро раділи за Олену, бо ніколи не сподівалися, що вона, сирота, матиме аж таке щастя. Найбільше, на що розраховували Ладики, — це на фінансового службовця або помічника учителя. До того ж в околиці ні для кого не було секретом, що вихованка Ладиків — наслідок романтичного кохання студента медицини і сільської дівчини з-під Заліщик.

З Аркадієм Річинським Олена познайомилася на весіллі у племінниці Ладиків — Рузі. Річинський танцював з нею майже до ранку, бо Орест Білинський весь вечір сперечався з ксьондзами у суміжних кімнатах про «йорчик»[1].

Тоді Олена ще не розуміла суті цих суперечок. Тому відчувала навіть не жаль чи претензію до Ореста Білинського, а заздрість. Так була впевнена, що він уже належить їй, а вона — йому.

В Річинського пітніли руки навіть крізь рукавички, але пригортав Олену міцно, і це робило їх танок сміливим.

— Ну, котрий тобі подобається? — спитав Ладик уже напідпитку.

— Той високий, — відповіла наївно, маючи на думці Ореста Білинського.

— Пане богослове, та то ж ви! — вигукнув хтось не зовсім тверезо.

Річинський почервонів і наблизився до Олени, а в неї не стало сміливості заперечити. Почувала, що цим заподіяла б прикрість своєму названому батькові. Аркадій милувався її збентеженням. Рудий, з ластовинням на вузькому обличчі, він хвилину пронизував її розумними очима.

Олена стояла перед ним, зніяковіла й тендітна, як травинка. У білій сукенці, тонесенька в талії, під хвилями буйного волосся, скидалася на велику ромашку. Аркадій так і назвав її.

— Ромашко, — сказав Аркадій ще того самого вечора, — за три тижні я заберу вас.

— Та ні, — заперечила несміливо.

Але він додав з глибоким переконанням:

— Ніколи не пошкодуєте, запевняю вас!

І не шкодувала. Можна сказати, що не шкодувала, хоч все її співжиття з Аркадієм, оті довгі двадцять п'ять років, були самою тимчасовістю, самим очікуванням. Багато в чому Олена залишилася молоденькою сімнадцятирічною дівчиною, що танцює вальс з високим рудим богословом, а за стіною гомонить вимріяний Орест Білинський.

Незважаючи на свої сорок два роки та п'ятеро дорослих дочок, була вона ще зовсім невижитою, такою незайманою, такою сповненою чекання чогось… Молодість своїх дочок переживала як не другу, а першу свою весну.

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 ... 164
На этой странице вы можете бесплатно читать книгу Сестри Річинські. (Книга перша) - Вильде Ирина бесплатно.
Похожие на Сестри Річинські. (Книга перша) - Вильде Ирина книги

Оставить комментарий